Зірка мензатюк каша

Варварівський НВК
Карлівського району Полтавської області

Підготувала

вчитель початкових класів

Філонець К.Л.

Хід уроку

І. Організаційний момент:

І. Привітання, емоційне налаштування: (на слайді)

• Цікавим уважні
• Навчальним старанні
• Трохи казковим активні
• Організованим кмітливі

2.2.Психоформула:
(діти, сидячи за партами промовляють такі рядки:
Тепло своїх долоньок я друзям віддаю,
Урок новий, цікавий я з радістю почну).

2. Перевірка наявності необхідного на урок (на слайді).

ІІ. Однохвилинне читання:

ІІІ. Вправи на розчитування:
Фонетична розминка за методикою ейдетики пригадування віршика

Помирились сонце з хмарою,

І тепер танцюють парою.

Ллється дощ, і сонце світить,

Усміхаються їм діти.

Райдуга місток зробила —

Сонце з Хмарою здружила.

Хай з них приклад беруть діти.

Треба дітям всім дружити.

V. О голошення теми уроку:
- Діти, погляньте на дошку. Давайте відгадаємо кросворд та дізнаємось, про що буде йти мова на уроці.
(Відгадуємо загадки, відгадки записую у заздалегідь підготовлені графи.

Морква, біб і цибулина, бурячок і капустина, ще й картопля — шусть у горщик. Ну й смачний ми зварим … (борщик).

Довго з тіста їх ліпили, у окропі поварили. Потім дружно ласували, ще й сметанки додавали. (Вареники)

І пухкенькі, і смачні. із пшениченьки вони. Зі здобного тіста, Просяться, щоб з’їсти. (Пампушки).

Насушили ми шипшини, Липи цвіт, суниць, малини. Розігріли самовар, Пити будемо … (узвар).)

VІІ. Робота над темою:

Працюємо із двома стовпчиками слів:
перший стовпчик – слова, які можуть бути складними для читання;
другий стовпчик слів – які можуть бути незрозумілими при читанні.
(слова, які можуть бути незрозумілі для читання виводяться на слайд з поясненням(після того, як учні зроблять припущення про значення цих слів)).

6. Робота у зошитах:
Виконання тестових завдань з метою перевірки розуміння опрацьованого тексту. Взаємоперевірка.

Зірка Мензатюк

КАША

*1 Всипати березової каші — покарати.

Зірка Мензатюк народилася 21 жовтня 1954 року в селі Мамаївцях Кіцманського району Чернівецької області, Україна. Писати почала, коли вчилася у другому класі. Це сталося так: одного разу вчителька задала написати вдома переказ "Ліс восени". Почавши з переказу, Зірка написала про лисячу нору, яку бачила в лісі, про білочку, що збирала ліщинові горіхи, а далі й про те, яким ліс стане взимку, коли його засипле сніг. Замість кількох рядочків переказ розтягнувся на цілих п'ять сторінок. І їй так сподобалося викладати на папері власну розповідь, що письменниця на цьому не зупинилася і написала ще й віршовану "Казку про кицю Мурку і дівчину Ганну", а в наступні дні — чимало віршиків. Однокласники чомусь не повірили, що дівчинка пише вірші сама, і стали говорити, що все те написав її прадід Олекса та й закопав, а вона викопала і видає за свої.

Закінчивши школу, Зірка вступила на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Вступ, насправді, виявився нелегким, але їй допомогли численні публікації творів у газетах, здобуте перше місце на обласній олімпіаді з української мови і літератури та ще рекомендація Спілки письменників, яку вона дістала як авторка-початківець.

Закінчивши у 1977 р. університет з червоним дипломом, вона працювала кореспондентом газети "Радянська Україна". Робота була цікавою і відповідальною, проте скоро письменниця стала відчувати, що пише не про те, не так, як хоче, тому відмовилася від кар'єри, залишила газету і присвятила себе творчості для дітей.

З 1995 р. Зірка Мензатюк — член Національної Спілки письменників України; з 1997 р. веде в дитячому журналі "Соняшник" рубрики "Храми України", "Фортеці України", "Щоб любити", "Щоденник мандрівника"; з 2004 р. — автор рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів "АБЦ" Національного радіо.

Казки письменниці почали друкувати в журналах "Барвінок", "Соняшник", "Малятко", у закордонному журналі "Веселка", який виходив у США і Словаччині.

У 1990 році видавництво "Веселка" випустило її першу книжку казок "Тисяча парасольок". Невдовзі в тому ж видавництві вийшла друга книжка "Арніка" (1993) — казка про найчарівніше зілля Карпат. У видавництві "Лелека" побачила світ книжка "Мільйон мільйонів сестричок" (1999).

У 2002 р. як спеціальний випуск журналу "Соняшник" вийшла друком книга про найвідоміші церкви та монастирі України, адресована дітям, "Наші церкви: історія, дива, легенди", де у цікавій, доступній формі письменниця оповідає про різні стилі церковної архітектури, будову іконостаса, про чудові ікони України, найвизначніших українських святих, вміщує легенди і перекази, багато з яких на той час публікувалися вперше.

Не могла письменниця не написати і казок про Київ — нашу столицю — казкове місто, про яке складали казки ще за княжих часів. Всі ми їх знаємо: казку про киянина з Подолу Кирила Кожум'яку, про чарівницю Добраду та ін. І от у 2006 р. "Видавництво Старого Лева" надрукувало книгу під назвою "Київські казки". Цього ж року у видавництві побачили світ ще два видання письменниці — "Таємниця козацької шаблі" і "Казочки-куцохвостики", яке здобуло титул "Книжка року-2006" у номінації "Дитяче свято" і 3-тю премію київського ярмарку "Книжковий світ-2006" у номінації "Краща дитяча книга".

У 2007 р. у видавництві "Букрек" вийшла книга "Катрусині скарби", в якій письменниця знайомить юного читача з традиційним народним мистецтвом України. Цього ж року у видавництві "Грані-Т" побачила світ збірка казкових історій "Як до жабок говорити" про пригоди хлопчика-мрійника Іванка, якого називали чарівним не за те, що він умів робити чудеса всілякі, а тому, що вірив у них. Разом з ним можна навчитися говорити до жабок, равликів, ластівок та інших істот, зрозуміти, чому долиною цвіте бузьків вогонь, ведмежа цибуля та заяча конюшина.

У своїх казках Зірка пише про вічні цінності українського народу. У 2008 р. у видавництві "Школа" побачила світ її книжка "Макове князювання", в яку включено казки про наші свята, адже саме в них приховано багато казкового, чарівного! От хоча б перетворення звичайного яєчка в красуню-писанку, що несе на собі чарівні знаки. Про неї письменниця розповіла в казці "Писанка". Або звичай справляти на Великдень обновки, про який нам нагадує вірш Тараса Шевченка "На Великдень, на соломі". Чому їх справляли? Що вони значили? Про це — казка "Молоданчик". А хіба не варті казок свято Івана Купала, коли зілля набирається найбільшої сили, або повна краси й поезії Зелена неділя, в якій можна віднайти загублену гармонію життя, і Різдво, і Спаса та Маковія, і чимало інших свят. Вони прикрашали її дитинство, без них життя втратило б свої найяскравіші барви, тому бережімо їх!

"Я дуже люблю мандрувати. Об’їздила багато країн. Знаєте, де найцікавіше? Там, де бережуть і вміють гарно показати свої собори, свої звичаї та навіть свої страви. Тому я пишу про Україну. Своє треба знати й шанувати. Бо ми цікаві світові саме цим". (Зірка Мензатюк)

(збірка казочок для дітей)

Зірка Мензатюк

КАША

Пройшов дощ, пісок вологий, то дівчатка пекли торти: один з ромашками, другий з нагідка́ми, третій, найкращий, з трояндовими пелюстками. Івась допомагав, квіточки збирав. Коли раптом, мов шуря-буря, не знати звідки з’явився змій. Був він трошки дурний, але ж зовні того не видно.
— Ану, хто буде зі мною битися? — заревів він.
Діти розбіглися, як миші. Тільки Івась лишився, бо дуже злякався. Так злякався, що його ніжки мов приросли до землі.
— Хто ти такий? Як тебе звуть? — ревнув до нього змій.
— І. Івась. — ледве пролепетав хлопчик.
— Іван? Та ще, може, й Побиван? — зрадів змій. — Тебе мені й треба. Гайда битися!

*1 Всипати березової каші — покарати.

На відео: Дитячу казку Зірки Мензатюк "Зварю тобі борщику" читає Володимир Горянський:

Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:

Мензатюк Зірка

Прощання з вербою

Пізньої осені господар позгрібав у саду листя, сів на лавку й задумався.

— З горіха я маю мішок горішків, яблуня дала три ящики яблук, зі слив і вишень наварили варення, — розмірковував він. — Тільки з верби нема нічого. Треба її зрубати.

— Ой ні, — зашуміла верба. — Обітни моє гілля. Буде на плоти, ще й на лозницю!

— Постарілася ти, вербо! То мій дід плоти городив, сливи в лозниці сушив. Нині в мене заводські огорожі.

— То візьми моє гілля на розпал. Від нього гарно дрова займаються.

— Знов немудре кажеш! — засміявся господар. — Мій батько гіллям розпалював, а в мене в хаті газ.

— Чи ти й кошиків не плестимеш, ложок не різьбитимеш, корита на хліб не будеш довбати?

Зітхнула верба, зронила срібен лист.

— Бачу, справді я зайвою стала. Зрубай мене. Але, коли твоя ласка, не тепер — весною.

Відгуляли вітри, відбіліли сніги, знову вийшов господар у сад:

— Пора тебе, вербо, рубати!

— Пора, — каже верба. — Хай-но востаннє з весною землю розбуджу.

Закивала верба високими гілками, і злетілися до неї синиці, вівсянки, дрозди, коноплянки, славки і плиски, чижі й горихвістки, і чубатий одуд, і дзьобатий дятел, ще й сорока-скрегока всілася на самісінькім верху. Заспівали, защебетали, закричали на сто голосів:

— Весно красна, ходи до нас!

Почуло їх сонце, відчинило своє блакитне вікно й обсипало вербу зливою проміння. Тої ж миті розкрилися вербові бруньки й випустили золотаво-зелені сережки. І такі прозоро-чисті, такі ніжні гіркуваті пахощі полинули садом! Враз постала дівчина, юна та свіжа, взяла в руку вербову гілочку в цвіту і ну торкати нею все навколо. Торкнула дерева — зацвіли дерева, торкнула землю — хрещатий барвінок спалахнув блакитними зірками, торкнула хмару — і та розквітла, веселкою зацвіла! А дівчина з гілкою — від дерева до дерева, від саду до поля:

— Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень!

І побачив господар, що з далекої мли йдуть до нього травневі дні — великі, ясні, багаті на цвіт, на мед, на пташиний щебет, на краплисту росу.

— Ще я тобі гарне літо наворожу,— почув господар знайомий шелест. Дивиться — аж верба вже й не верба, а купальська "Марина" у стрічках, віночках, у палахких свічках. Білолиці дівчата чарівний танок ведуть, чарівну пісню співають:

Стороною дощик іде!

Та на мою руженьку червону!

Розляглася ніч, пахуча й тепла. Побіг садом таємничий шелест. То прилинув лісовий вітерець.

— Господарю! Господарю! — залепетало листя. — Скарби шукай! Папороть зацвітає.

— Господарю! Господарю! — закивала й верба-"Марина". — Візьми мої чари. Урожай матимеш.

Кинула вона гілку на грядки — і виросли огірки, як мальовані. Кинула на город — став город, мов зелене руно!

— Тепер, господарю, можеш мене й рубати!

Стрепенувся господар. Чи це сон був, чи ява, чи солодке марево? Озирнувся навколо: стоїть верба в пухнастих сережках, біля ніг його лежить сокира, а в серці краса і щем. Підняв господар сокиру.

• Зірка Мензатюк — Казка про галантного кавалера
• Зірка Мензатюк — Прощання з вербою
• Зірка Мензатюк — Заячий пастух
• Ще 11 творів →

• Біографія Зірки Мензатюк

— Ні, вербо, — каже. — З горіха я матиму горішки, з яблуні яблука, з вишень і слив наваримо варення. А з тобою в саду буде казка. Не рубатиму тебе!

Так усе й скінчилося. Сокира вернулась у комору, а верба цвіте-цвіте! І пахне на всю околицю.

— Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! — закудкудакала курка на весь двір. — Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!

Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.

— Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.

І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.

Тоді розтопила ярого воску:

— Ходи-но, Івасику, писанки писати!

Взяла бабуня писачок. Р-раз! — і лягла на яйце гаряча лінія. Два! — і розкреслилось яйце навхрест.

— Бабулю, чуєш, бабуню! — запитав Івасик. — Що це за квіточка у тебе намалювалася?

— То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.

— Бабуню, чуєш, бабуню! — знов Івасик. — А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?

— Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.

Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, — і стала писанка доладна, барвиста!

Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку — всіх своїх онучат.

— Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!

Покотив Івась свою писанку:

— Ану, хто до неї докотити зуміє?

Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!

А в небі сонце сміється, світлом розлипається.

— Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? — питає в нього яйце-писанка.

— Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся — мене до землі приворожуєш!

— А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?

— Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся — мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш.

По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.

— Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла.

А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме — неодмінно знайде.

За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась.

— Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки? — спитала вона.

— Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася, — відповіли струмки.

— То, може, це ти, берізко?

— Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула.

— Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?

— Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний.

— То хто ж воно? — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш.

— Он хто мене розбудив, — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю.

— Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок.

— Таки ні. — кивнули Маруся й Олюся.

— Я знаю "Молоданчика". Мене бабуся навчила, а я навчу вас.

І Мирося почала навчати: треба стати в коло, а одненькій дівчинці — посередині, тоді заспівати:

А мій милий молоданчик,

Поплинь, поплинь на Дунайчик,

Та вмий собі біле личко,

Та розчеши косу русу,

Та вберися в сорочину,

Та взуй жовті черевички, —

Шукай собі товаришки!

— А ти, Олюсю, раз ти в колі, маєш ніби вмиватися, вдягатися в сорочину, а в кінці вибрати собі товаришку: ти станеш на її місце, а вона замість тебе в коло.

— Виберу, — киває Олюся. — А мама мені не сорочку, а блузочку вишила. З трьома рядами на рукавах. Я на Великдень її вдягну.

— В мене буде нова сукня, — й собі похвалилася Маруся. — І сукня, і плащик, і жовті черевички. Такі гарнесенькі!

— Ось і добре, — каже малим Мирося. — На Великдень одягнемо обновки та й будемо грати в "Молоданчика".

Дівчатка пішли до села, бо вже набігались, а мавка-зеленавка сіла на торішнє листячко й заплакала.

— Мавка плаче? — здивувався вітерець, бо був він тепер ласкавий і сумував, коли хтось журився.

— Мавка плаче! — зашуміли берізки, грабки й буки.

А полем саме йшла весна. Почула, про що шумлять дерева, повернула в лісок.

— Чого тобі, дитинко? — погладила мавку по голівці.

— Діти мають обновки і на Великдень гратимуться в "Молоданчика", — захлипала та. — Я також хочу гратися, а маю лишень старе торішнє платтячко.

— Яка ж бо ти мала-нерозумна, — засміялася весна. — Хіба ти забула, що я обновляю весь світ? Будуть і в тебе обнови.

І весна подала мавці гарні жовті черевички, горбатку, виткану листям-квітками, ще й білу-білісіньку сорочину.

— А сорочка не вишита.

— Буде тобі й вишивка, та така, як наша земля Буковинська! — мовила весна й повернулася до поля: — Гей ти, рілле, чорна, масна, родюча! Дай своєї чорнющої барви!

Дала рілля чорної барви — і лягли на білих рукавах дрібні узори.

— Гей ти, траво шовкова, дай свого зеленого кольору! І з’явилися на сорочці зелені візерунки.

— Ми, буки, дерева поважні, ми й барви дамо дорогої: вишневої, з молодих бруньок! — зашуміли високі дерева.

— Тепер ще вишиймо небо та сонце в ньому, і готова сорочка-буковинка, — мовила весна, а в узорах ураз заясніли погідне небо та щире сонце.

Зраділа мавка, з утіхи заплескала в долоньки.

А весна повела рукою — і зацвів під деревами ряст, тендітні білі анемони, а що вже фіялок, та пшінки, та пролісків!

Тут і Великдень настав. На майдані серед села зійшлися дівчатка. Всі гарненькі, чепурненькі, у святкових обновах. Взялися за рученята, заспівали:

А мій милий молоданчик,

Поплинь, поплинь на Дунайчик..

Почула їх мавка і собі спустилася до села.

— Хто ти, красуне зеленокоса? — здивувалися дівчатка.

— Це наша мавка! — гукнули Олюся, Маруся й Мирося. — Ми торік з нею гралися.

— Ой, які в неї обновки! Ой, яка в неї сорочка! — задивилися дівчатка. — Ставай, мавко, серед кола, бо ти в нас найгарніша.

І вони заспівали, а мавка в колі вмивалася, чесалася, маяла пишними вишиваними рукавами, і було їй весело-весело, і всім дітям також весело, і всім людям, і всьому селу. У небі стояло сонце, а на горі під ліском-переліском — весна. Вона розгорнула свій фартушок і вийняла з пелени біло-рожеві сорочки: одну сорочку абрикосі, другу — вишні, ту — черешні, а ту — яблуні. Вбрали садочки білі сорочки, цвітуть вишні-черешні, цвітуть абрикоси, цвітуть яблуні. А над білими садами, над запашними черемхами плине пісня про молоданчик, запливає далеко-далеко і зливається з блакитним Дунаєм.

Про дівчинку Лесю, яка шукала Зелену неділю

ТЕКСТ, НА ЖАЛЬ, ВІДСУТНІЙ

Коли зілля найсильніше

ТЕКСТ, НА ЖАЛЬ, ВІДСУТНІЙ

ТЕКСТ, НА ЖАЛЬ, ВІДСУТНІЙ

Уже кілька днів Михайлик бігав у ліс і довго, дотемна, бродив далекими стежками й сіножатями.

Зірка Мензатюк
Казки

Арніка

На високій полонині у горах Карпатах росла маленька арніка. Навколо стояли тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце.

– Яке воно миле й усміхнене! – говорила вона. – Я б хотіла бути схожою бодай на найменший його промінець!

– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате рясно.

– Або як я: пахну, наче мед, – похвалився медівник.

– Ні, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квітку-зірочку.

Сонце слухало їх із висоти й голубило кожну зеленинку.

Одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.

– Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смієшся? – гукала до сонця.

– Бо мені сумно, – відповіло сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині в смерековій хатині сидить дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити.

Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить мала дівчинка, витирає сльози.

– Скажи мені, сонечко, чого вона плаче?

– Бо в неї мама захворіла та й не одужає, поки не нап’ється живої води, – відповіло сонце і прикрилося ще темнішими хмарами.

Засмутилась арніка, похилила листочки додолу. А далі й каже:

– Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.

– Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.

– Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.

– Зачекай трішки! – гукнув нечуй-вітер. – Я для свого насіння витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю.

– Зажди до осені, – обізвався реп’ях. – Восени часом трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.

Та арніка лиш голівкою похитала:

Вийшла на широке роздоріжжя: котрим шляхом податися?

– Повій, вітре, Карпатами, – попросила вона. – Політай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?

Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:

– У селі, що справа, нову церкву ставлять; у селі, що зліва, калачі печуть – дівці Аничці на весілля. Більше нічого я не побачив.

Дивиться арніка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лісовий шум гуляє.

– Може, ти, лісовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.

Покотився лісовий шум верховинами й назад повернувся:

– У бору білі гриби виросли, на галявах суниці достигли, а в гнізді у горлиці вилупилися пташенята. Більше я нічого не вивідав.

Озирнулася арніка: в кого про живу воду спитати? Ніде нікого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.

– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.

– Так, це я, – заклекотів з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще дальше бачу.

Спустився донизу, сів на сивому камені.

– За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело. Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?

Уклонилась арніка славному орлові беркутові:

– Мушу дістатися, бо дуже треба.

Та й пішла собі. Де трава висока – вітер їй стежку прогорне. Де потічок глибокий – верба гілки, наче кладку, простеле.

– Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – питає арніка.

– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далі через бір, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги.

– Добре, буду стерегтися.

А блуд здалеку арніку помітив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.

Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння. Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Арніці в голові закрутилося і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялиці щось собі мурмочуть, а внизу, на опалій глиці, зеленаві поганки посідали відьомськими колами, позбиралися на відьомську раду.

– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут спочинеш, задрімаєш, повік не прокинешся…

– Не хочу я спати! – стріпнула листям арніка.

– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!

Злякалась арніка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лісовий шум казав, що в бору білі гриби виросли. Значить, десь має бути добрий гриб-боровик. Стала арніка серед ялиць, проказала чарівну примовку:

– Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорі, чи в долині, чи на буковині?

– Та ось де я! – обізвався боровик. Виліз із-під глиці, обтрусив бриля від голок: – Чого тобі?

– Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…

– Знаю, чиї це витівки, – сказав боровик. – Ану обернись!

Не встигла арніка повернутися, як блуд скочив їй з плечей і сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:

– От же стежка! Звідти я прийшла… А туди, під гору, простувала!

– Так і є, туди до Говерли, – мовив боровик. – На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд знову не заморочив. Вона виведе з бору. Тільки дивись, не обірви.

Йде арніка та й іде. Зайшла між круті скелі, між дике каміння.

– Чи сюди до Говерли?

– Сюди, – відповіли хмари, що спочивали на верхах. – Але шануйся: тут ходить лихий дід з торбою, той, що неслухняних дітей забирає. Тебе, малу, побачить, теж у торбу вкине.

– Ой лихо… Та мушу йти. Буду за камінням ховатися.

Пішла арніка далі. Дороги нема, каміння босі ноги коле. Раптом хтось хап її! То лихий дід вертався з порожньою торбою, бо неслухняних дітей не знайшлося. Схопив арніку, вкинув у торбу:

– А не ходи сама лісами! А не лазь дикими скелями!

– Рятуйте, люди добрі! – заплакала арніка.

– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотів лихий дід. – Бо ніхто тебе не почує.

А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.

– Пустіть, діду, арніку. Я замість неї вам у торбу калач покладу.

Калач свіжий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував. То й випустив арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці та й помандрувала далі.

Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.

Побачила баба арніку:

– Звідки ти, дитинко?

– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.

– То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.

Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:

– Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?

А в арніки ні горнятка, ні відеречка!

– Хіба що сама води нап’юся…

Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:

– Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.

Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.

Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:

– Мабуть, наша арніка живу воду принесла!

Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.

– Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!

Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.

Твір “Каша” Зірки Мензатюк – це

Що робили дівчатка після дощу?

З чим дівчата пекли торти?

з трояндовими пелюстками

Хто допомагав дівчаткам?

Хто раптово з’явився біля дітей?

Трошки дурний змій

Дуже розумний змій

Трошки дурний кухар

Що запропонував змій Івасю?

Як Олеся заступила за Івася?

ще мало борщу з’їв!

ще мало супу з’їв!

ще мало каші з’їв!

Яку кашу принесла Олеся Івасику?

Змій подумав, що Івась їсть… .

Що сталося зі змієм, коли він вирішив пожувати золото? Вкажи всі правильні відповіді.

Мало що не вдавився.

Став дужим та міцним.

Став розумним і здоровим.

Що зробив змій з досади?

Влігся в печері і захворів.

Влігся в печері і захропів.

Полетів у село, щоб битися з Івасиком.

Як ти розумієш вислів

“всипати березової каші “

Адреса для листування: 04080, м.Київ, вул., Кирилівська, будинок 82, офіс 256

Всеосвіта є офіційно зареєстрованим ЗМІ (свідоцтво про реєстрацію ЗМІ
№КВ 23246-13086Р від 19.04.2018р., що видано Міністерством юстиції України)

Всі матеріали, розміщені на сайті, створені авторами або розміщені користувачами, публікуються виключно з метою ознайомлення. Авторські права на матеріали належать їх законним авторам. Часткове або повне копіювання матеріалів без письмового дозволу адміністрації сайту заборонено!